Філологічний часопис

Реальний топонімікон твору Василя Шкляра «Чорне Сонце»

Михайло Вінтонів — 2026-04-01

У статті здійснено комплексний аналіз топонімного простору роману «Чорне Сонце» Василя Шкляра. Окреслено систему реальних географічних назв, ужитих у творі, з’ясовано їхню семантику, функціональне навантаження та роль у моделюванні художнього простору. Проаналізовано різні розряди топонімів (гідроніми, ойконіми, дромоніми, урбаноніми, хороніми, пелагоніми), які формують чітку локалізацію подій і забезпечують історичну конкретику зображуваного часу. З’ясовано, що топонімний пласт роману окреслює територію, у межах якої діють персонажі, і є важливим засобом творення образности, відображає суспільно-історичні реалії тогочасної доби та увиразнює індивідуальний стиль письменника. Доведено, що добір топонімів у творі є вмотивованим і композиційно значущим, адже вони надають оповіді документальности, достовірности, підсилюють емоційно-ідеологічне звучання тексту та доповнюють історичне тло роману.

Номен "козак" у системі мілітарної лексики української мови першої чверті ХХ ст.

Лариса Голіченко — 2026-04-01

У статті розглянуто семантичний ресурс лексеми козак та похідних у системі мілітарної лексики української мови першої чверті ХХ ст. Матеріалом дослідження слугувала періодика названого часового зрізу, яка виходила Україні, а також за її межами. Уживання лексеми козак в українському війську зумовлено передусім ідеологічними чинниками, прагненням зберегти давні національні традиції. Джерела досліджуваного періоду свідчить, що ця лексема уживалася як загальна назва воїна, була офіційною назвою воїна армії УНР, позначала початковий військовий ранг. Лексема козак стала твірною для появи юкстапозитів: козак-стрілець, товариш-козак, козак-українець, козак-хлібороб, козак-нащадок.

Уживання слова козак як назви воїна підтримано також похідними цього номена в назвах українських військових формувань атрибутивами козачий і козацький. Актуалізації сприяло функціювання лексем козак і козацький як власних назв періодичних видань першого двадцятиліття минулого століття.

Прикметною ознакою є вживання номенів козак і козацтво з уточненнями українці, український, що зумовлено приходом до національних військових формувань вояків із російської армії, які до появи УНР воювали на різних фронтах.

Побутування лексеми козак і похідних не було обмежено військовим дискурсом: вони засвідчені в постфольклорних текстах, витворених у ту добу. У текстах досліджуваного періоду слова козак, козацтво функціюють як історизми, дописувачі різних видань проводили просвітницьку роботу і поміщали матеріал про давніх козаків, аби посилити у воїнів усвідомлення історичної тяглости і продовження давніх українських традицій.

Граматична категорія ступенів порівняння прикметників у парадигмологічному аспекті

Марина Делюсто — 2026-04-01

У статті розглянуто граматичну категорію ступенів порівняння прикметників на засадах парадигмологічного підходу. Авторка обґрунтовує статус цієї граматичної категорії в українській мові, визначає її структуру щодо кількості і характеру грамем, їх семантичного наповнення, формальних засобів вираження семантичних складників цієї категорії, а також її парадигматичного зв’язку з іншими категоріями якісних прикметників.

Порівняння як конституент детективного дискурсу Люко Дашвар

Олена Дуденко — 2026-04-01

У статті проаналізовано структурно-функційні особливості порівнянь у романі Люко Дашвар «СпАДок». З-поміж 325 порівняльних конструкцій, зафіксованих у тексті, виокремлено кілька типів: безсполучникові порівняння, порівняльні присудки, порівняльні звороти та підрядні речення. Встановлено їх структуру та виконувані функції. Відзначено майстерність письменниці у використанні порівнянь.

Феномен давноминулого часу в українській мовній картині світу

Жанна Колоїз — 2026-04-01

У статті досліджено давноминулий час у сучасній українській мові як багаторівневий граматичний, когнітивний і стилістичний феномен. Проаналізовано його історичний розвиток, показано трансформацію від повноцінної морфологічної категорії до аналітичної конструкції, що функційно маркує відносну передчасність подій. Установлено, що давноминулий час зберігає високий когнітивний потенціал, структурує ретроспективну послідовність дій, створює часову ієрархію та розмежовує основну й допоміжну дію в художньому дискурсі. Проведено порівняльний аналіз давноминулого часу й умовного минулого способу, виявлено, що структурна схожість форм («був + дієслово на -л») не збігається з їхньою семантичною функцією: перший маркує реально завершену дію, що передувала іншій минулій, другий – умовну або гіпотетичну дію. Досліджено реалізацію плюсквамперфекта у прозі, показано, як форма «був + дієслово» організовує ретроспективу, створює ефект «минуле всередині минулого» та передає результативність дії. Виокремлено типові функції: текстотвірну – для структурування наративу; аспектуально-смислову – для підкреслення завершеності та результативності; стилістичну – для формування архаїчного колориту та історичної глибини. Показано, що граматична форма поєднує часову й аспектуально-смислову семантику та слугує інструментом композиційного й емоційного забарвлення тексту. Акцентовано на тому, що навіть обмежене використання плюсквамперфекта зберігає його функційну значущість і визначає часову організацію наративу.

Звукописний континуум як маркер лінгвопоетики Анатолія Мойсієнка (крізь призму стилістичного спостереження над словом)

Інна Коломієць — 2026-04-01

Пропонована розвідка розширює системне уявлення про індивідуальний стиль Анатолія Мойсієнка. У центрі уваги – лінгвопоетичне оприявнення місця звукопису в цілісній ідейно-образній організації ліричного твору, а також виявлення семантико-функціональних зв’язків між фонікою та іншими рівнями експресивно-чуттєвої моделі текстотворення, що дозволяє всебічно осягнути естетику мовного світу митця.

Новомова війни в сучасній українській мові: семантико-прагматичний аналіз лексем «приліт», «передок», «бавовна»

Володимир Олексенко — 2026-04-01

У статті досліджено феномен новомови війни в сучасній українській мові як прояв адаптації суспільства до умов збройного конфлікту. Чітко визначено мету: простежено семантико-прагматичні властивості лексем приліт, передок, бавовна; розглянуто структурно-семантичні трансформації та прагматичні функції нових мовних одиниць. Комплексно випрацьовано методологійні засади дослідження. Обґрунтовано використання загальнонаукових і спеціальних (лінгвістичних) методів, що дало змогу докладно схарактеризувати семантико-прагматичні властивості лексем приліт, передок, бавовна. Окреслено завдання: проаналізовано стан вивчення проблеми воєнної новомови в сучасній лінгвістиці; встановлено джерела походження й механізми появи лексем приліт, передок, бавовна; засвідчено семантичні зміни цих лексем; продемонстровано – вони зазнали процесів метафоризації, евфемізації та спеціалізації значення, що зумовлено потребою психологійного самозахисту та створення спільного комунікативного простору; висвітлено роль цих лексичних одиниць у формуванні нової мовної картини. Зроблено висновок, що новомова війни виконує низку функцій – евфемізаційну, солідаризувальну, ідентифікаційну та гумористично-регулятивну, – завдяки чому вона сприяє формуванню колективної мовної картини воєнної реальности. Простежено динаміку закріплення цих одиниць у масовій мовній свідомості як елементів національного маркованого мовного коду воєннного часу. Стверджено, що мовна креативністть у цей період постає чинником опору, символом національної стійкости й засобом самоідентифікації українців. Констатовано, що лексеми приліт, передок, бавовна – це не випадкові новотвори, а репрезентанти мовної моделі сучасної війни, у якій поєднуються інформація, гумор та національне самоствердження. Засвідчено, що вони стали частиною нової української лінгвокультури – мовної зброї, що стверджує силу слова як елемент опору й символ життя. Накреслено перспективи подальших досліджень.

Еволюція використання літературних псевдонімів упродовж ХІХ–ХХІ століть

Наталія Павликівська — 2026-04-01

У статті представлено матеріал про використання псевдонімів письменниками упродовж ХІХ – ХХІ століть. Ідеться про причини, мотиви прибрання псевдонімів та їх функціональне навантаження відповідно до певного історичного періоду. Кожна епоха мала свої особливості використання псевдонімів, однак деякі чинники були для них спільними.

У ХІХ столітті основними причинами були заборона або обмеження української мови; соціальні умовності та захист репутації; бажання відокремити творчу діяльність від службової; естетичні та творчі мотиви.

ХХ століття – це доба визвольних змагань та радянський час. Письменники часто були активними політичними діячами, відчували ідеологічний тиск та небезпеку репресій. Псевдоніми брали, щоб уникнути державної цензури. У другій половині ХХ століття зверталися до псевдонімів для розкриття художньої виразності. Мотивами стали національне світобачення, ментальність, ідея творчості тощо.

У ХХІ столітті основними мотивами є бренд, маркетинг і літературна стилістика. Великий вплив має також Інтернет і цифрова культура. Спільним чинником для усіх епох залишається особлива функція псевдоніма – езотерична, що містить внутрішній, глибинний або таємний, прихований сенс.

Асоціативне поле концепту ПОЛІТИКА в мовомисленні молодої генерації українців (на матеріалі асоціативного експерименту)

Ольга Павлушенко — 2026-04-01

Стаття доповнює лінгвістичні уявлення про концепт ПОЛІТИКА в мовній картині світу українців результатами психолінгвістичного дослідження. На підставі аналізу опублікованих праць вітчизняних мовознавців з’ясовано, що асоціативне поле концепту ПОЛІТИКА ще не було об’єктом наукового вивчення. Психолінгвістичний аналіз концептів є важливим для осмислення багатьох суспільних процесів, розуміння дій чи бездіяльності членів соціуму в певних ситуаціях, оскільки дає змогу прогнозувати їхню поведінку за стереотипних умов.

З початком процесу розбудови демократичної держави після здобуття незалежності українці почали активно цікавитися подіями, фактами, постатями внутрішньої політики, а в період повномасштабної війни, розв’язаної Росією, у коло уваги громадян України потрапила і зовнішня політика. Ці екстралінгвальні чинники спонукали авторів здійснити дослідження асоціативного поля концепту ПОЛІТИКА в ментальному просторі співвітчизників. Увагу зосередили на молодій генерації українців. Основним методом дослідження обрано вільний асоціативний експеримент.

Отримані результати асоціативного експерименту дали змогу реконструювати багатовимірний зміст концепту ПОЛІТИКА в мовній свідомості сьогоднішньої української молоді, виявити його домінантні смисли й оцінні вектори. Встановлено, що асоціативне поле концепту ПОЛІТИКА в мовомисленні молодих українців відображає кризу довіри до політичних інституцій, домінування негативних оцінок і слабку репрезентацію сервісної та суспільно орієнтованої функції політики, яка була закладена в неї первісно в античну епоху. Водночас зафіксовані функціонально-діяльнісні смисли свідчать про збереження у свідомості молодої генерації громадян України ключової ролі політики в організації державного й соціального ладу, що відкриває перспективи для трансформації цієї галузі державотворення і зміни реальних політичних практик молодим поколінням.

Географічні терміни в історичній мікротопонімії Харківщини. 1

Любомир Сегін — 2026-04-01

У запропонованій статті зібрано, проаналізовано та систематизовано географічні терміни як важливий компонент при творенні понад 5000 історичних мікротопонімів Харківщини, зафіксованих в історичних пам’ятках ХVІ–ХІХ ст. географічного, церковно-релігійного, історичного, етнографічного, воєнного, статистичного та лінгвістичного характеру. Досліджувані географічні терміни розкласифіковано на п’ятнадцять семантичних груп нерівнозначних за обсягом. Схарактеризовано природні умови регіону загалом та до кожної виділеної тематичної групи подано фізико-географічні особливості ландшафтної структури досліджуваного краю. У кожній лексико-семантичній групі здійснено семантичний і словотвірний аналіз матеріалу, простежено етимологію та варіанти зібраних географічних термінів Харківщини, значення яких описано в зіставленні з діалектами суміжних і віддалених регіонів.

Метафоричний код ландшафту в українській та польській мовах: від анімістичного злиття до раціональної дистанції

Людмила Станіславова — 2026-04-01

У статті досліджено специфіку концептуалізації та мовної номінації ландшафту в українській та польській лінгвокультурах. Спираючись на тезу Людвіга Вітгенштайна про межі мови як межі світу, авторка аналізує мову не як дзеркало реальності, а як динамічну «сітку», що структурує навколишнє середовище у зрозумілі когнітивні категорії. Основна увага приділена розбіжностям у виборі панівних кодів: українському біоморфному анімізму та польському раціональному техноморфізму.

У статті доведено, що попри генетичну спорідненість мов, вони демонструють фундаментально різні вектори концептуалізації простору. Яскравим прикладом є опозиція «хребет» (український соматичний код) проти «łańcuch» (польський механістичний код), що відображає розрив між органіцистським і структурним типами мислення. Українська мовна система послідовно використовує біоморфні метафори, сприймаючи природу як «плоть». Натомість польська картина світу, сформована під впливом європейського Просвітництва, тяжіє до архітектурного та геометричного кодів, де ландшафт постає як впорядкована «конструкція» або об’єкт спостереження.

Авторка докладно розглядає культурно-історичні чинники, що вплинули на ці розбіжності: тривалий зв’язок українців із землею та вплив Романтизму проти латинського субстрату й раціоналізму XVIII–XIX ст. у Польщі. Окремий акцент зроблено на перекладознавчому аспекті. Обґрунтовано необхідність «когнітивної медіації», за якої перекладач має не просто замінювати лексеми, а адаптувати цілу модель світосприйняття, щоб уникнути втрати етнокультурних смислів. Дослідження соматичних та архітектурно-механістичних домінант дає змогу виробити алгоритм збереження ідіоетнічної самобутності тексту в процесі міжкультурної комунікації.

Лексико-семантичні та словотвірні зміни в терміносистемі спорту (на матеріалі загальномовних тлумачних словників української мови)

Людмила Томіленко — 2026-04-01

На матеріалі загальномовних лексикографічних праць – «Словника української мови» в 11-ти томах і «Словника української мови» у 20-ти томах – розглянуто особливості подання спортивної лексики у тлумачній лексикографії радянського й сучасного періодів. Зокрема, з’ясовано основні лексико-семантичні, словотвірні та ін. зміни, що відбулися в терміносистемі спорту з кінця ХХ ст. до сьогодення, простежено шляхи та способи поповнення спортивної галузі новими одиницями тощо.

Комплексний аналіз усіх зафіксованих лексем, відібраних за допомогою спеціального інструментарію, дає змогу побачити цілісну картину розвитку термінології спорту впродовж понад п’ятдесяти років.

Авторська інтенція та глядацька рецепція крізь призму власних назв кінофільмів

Наталія Торчинська — 2026-04-01

У статті досліджено фільмоніми сучасного українського кінематографа 20-х років ХХІ ст. крізь призму співвідношення авторської інтенції та глядацької рецепції. Виявлено, що фільмонім функціонує як складний семіотичний комплекс, що виступає ментальним ключем до кінотвору. Особливу увагу приділено механізмам виникнення семантичних розривів між творчим задумом автора та інтерпретацією реципієнта, що зумовлено різницею культурних кодів, регіональною специфікою та віковими особливостями аудиторії. Доведено, що назви-прецеденти та назви-метафори потребують додаткової паратекстуальної підтримки для адекватного декодування. З’ясовано, що повномасштабна війна змінила контекст сприйняття онімів, перетворивши їх на маркери національної ідентичності та колективної травми. Стаття акцентує на важливості збалансування образності назви з її прагматичною установкою для ефективної комунікації з глядачем.

Діалектні форми умовного способу в бойківських говірках

Наталія Хібеба — 2026-04-01

У статті здійснено комплексний аналіз діалектних форм умовного способу в бойківських говірках. Матеріалом дослідження слугують сучасні польові записи мовлення бойків, фольклорні тексти та лінгвогеографічні джерела, що дають змогу простежити ареальне поширення й варіативність граматичних форм.

З’ясовано, що умовний спосіб у бойківських говірках представлений як нормативними моделями із часткою би (б), так і конструкціями з особовими афіксами (-м, -с, -смо, -сте та ін.), що походять від форм допоміжного дієслова быти. Ці моделі умовного способу засвідчують збереження давніх морфологічних механізмів у сучасному діалектному мовленні. Виявлена варіативність засвідчує поєднання архаїчних елементів із новими тенденціями розвитку, спричинені як внутрішньою динамікою діалектної системи, так і впливом літературної мови.

Зафіксовано також складені форми зі значенням передминулої дії, що постали внаслідок контамінації умовного способу з формами давноминулого часу.

Результати дослідження поглиблюють знання про морфологічну структуру бойківських говірок та окреслюють перспективи подальшого вивчення дієслівної парадигми українських діалектів.

Особливості моделювання реальності за допомогою лексичних одиниць на прикладі відображення рейтингової рубрики «Слово року» в англійських словниках

Людмила Чумак — 2026-04-01

У статті розглядаються особливості моделювання об’єктивної реальності лексичними одиницями на прикладі репрезентації рейтингової рубрики «Слово року» (WOTY) основних авторитетних англійських словників (Oxford English Dictionary (OED), Merriam-Webster, Collins English Dictionary, Cambridge Dictionary). Процес відбору «Слова року» є формою моделювання та відображення сучасної реальності, де певні лексичні одиниці наділяються особливого значення, що уособлюють складні суспільні зміни. Механізми моделювання рубрики «Слово року» функціонують як мікро-модель людської реальності, що діє через специфічні процеси: механізм ономасіологічного відбору (процес вибору назви (слова) для певного об’єкта чи поняття); механізм семантичної конденсації (здатність слова згущувати / ущільнювати великий обсяг значень, асоціацій та культурних контекстів); та дискурсивно-оцінний механізм (спосіб подачі інформації, який не лише описує факт, а й нав’язує йому певну оцінку через контекст).

Шляхом аналізу слів року (WOTY), обраних за останні роки (2022–2025), дослідження ідентифікує чотири ключові «реальності», що домінують у сучасній лінгвістичній картині світу: кризову реальність, технологічну реальність, психологічну та соціальну реальність, а також синтетичну реальність. Використовуючи 2025 рік як фокусну точку, у дослідженні аналізується перехід від дескриптивних (описових) лексичних одиниць до стратегічних, інтенційних (базованих на намірі). Сучасний лексичний тренд відображає зсув у бік цифрової системи маніпуляцій, визначеної спроєктованою провокацією та автономним контентом, створеним штучним інтелектом. Результати дослідження свідчать про те, що сучасна лексикографія вийшла за межі простого документування, виступаючи натомість інтерпретаційною лінзою, яка структурує та категоризує хаотичну реальність епохи постцифровізації.

Лiтературний образ та ідентифікація в романі Малгожати Шейнерт «Чорний сад»

Дар'я Банасєвич — 2026-04-01

Метою цієї статті є аналіз процесів ідентифікації в репортажі «Чорний сад» авторства Малгожати Шейнерт, а також аналіз проблеми образу. Стаття висвітлює генезу створення репортажу, розглядає проблему міста-саду та теорію «густого опису», розмірковує над класовою належністю та формуванням персонажів у жанрі репортажу. Також порушені питання саги та її впливу на ідентифікацію на основі теорії розпізнавання (recognition) Ріти Фельскі. Авторка доходить висновку, що різні форми акту ототожнення засвідчують, що ідентифікація є плинною і зазнає зовнішнього тиску – її може нав’язувати держава, вона виявляється в мовних суперечностях, пов’язана з професією, а крім того, може організовувати життя всієї спільноти.

Топос тварини в романі «Останні історії» Ольги Токарчук

Вікторія Білявська — 2026-04-01

У статті на прикладі роману «Останні історії» Ольги Токарчук проаналізовано топос тварини. Роман «Останні історії», який був написаний 2004 р., а українською мовою перекладений та вперше виданий 2007 р., ставав неодноразово об’єктом дослідження вітчизняних і закордонних літературознавців, серед яких варто виокремити праці О. Вільчинської, К. Віткось, К. Годун, І. Гралевич-Вольни, С. Журби, М. Крупки, Л. Танушевської та ін. Передовсім науковці акцентували свою увагу на способах презентації авторкою проблеми родової та індивідуальної пам’яті в романі, на особливостях часопросторової структури, а також на танатичному коді та метафізиці смерті.

Мета дослідження – проаналізувати топос тварини в романі «Останні історії» О. Токарчук, а також схарактеризувати основні художні механізми взаємодії людини й тварини, які дали змогу авторці досягнути зміни перспективи та зосередитися на розумінні тварини як Іншого. Акцентовано увагу на ідейному зв’язку роману з есе «Маски тварин», яке становить собою філософське осмислення проблеми буття тварин, представленої в «Останніх історіях».

З’ясовано, що ослаблення антропоцентричної перспективи та розуміння тварини як Іншого в романі досягнуто шляхом використання різних прийомів, серед яких виокремлюємо застосування антропо- та зооморфної метафорики, прийому олюднення, зменшення міжвидового комунікативного бар’єру, за яким мова звіра стає більш зрозумілою, а також наділення тварини суб’єктністю й усвідомленням свого існування при паралельній об’єктивації людини. Письменниця наділяє тварину суто антропологічними рисами, що у процесі співбуття розкриває глибинні сенси й життя людини. Найбільше символічне навантаження у романі має топос пса, комахи (метелика, мухи, блощиці), рептилії, а образ птаха наділений очевидною міфологічною змістовністю. Важливу роль відіграє мотив зривання масок як оголення прихованої справжньої сутності й оприявлення істинної картини світу.

Тіньові екології. Темні уявлення про природу в сучасній екокритичній думці: на основі концепцій Тімоті Мортона, Йохана Еклофа та Бернда Гайнріха

Ольга Вишинська — 2026-04-01

У статті проаналізовано зміни в сучасній екокритиці, що призвели до формування її новітньої фази. На основі концепцій Тімоті Мортона, Йохана Еклофа та Бернда Гайнріха авторка аналізує зміну в способі мислення про природне середовище: відхід від гармонійного, антропоцентричного бачення природи на користь підходу, що підкреслює складність відносин між людьми та нелюдським світом, а також неоднозначний, часто тривожний характер сучасної екологічної рефлексії.

Жанрово-стильові особливості твору Євгенія Ролдугіна «Час відважних» як репрезентація досвіду російсько-української війни

Інна Горячок — 2026-04-01

У статті здійснено літературознавчий аналіз книги «Час відважних» Євгенія Ролдугіна в контексті сучасної української воєнної публіцистики. Досліджено жанрову специфіку твору, його наративну організацію, психологічний вимір фронтового досвіду, меморативну функцію та репрезентацію добровольчого руху. Проаналізовано стильові особливості. Встановлено, що текст формує історичну пам’ять, сприяє колективному переживанню війни та осмисленню морально-ціннісних трансформацій українського суспільства.

Жіноче тіло крізь призму сакрального в поезії Ґеновефи Якубовської-Фіялковської

Наталія Ґрудзень — 2026-04-01

У тексті проаналізовано поезію Ґеновефи Якубовської-Фіялковської як відображення досвіду жіночого тіла, материнства та старості в постсекулярній перспективі, на перетині сакрального та профанного. Відправною точкою є символічна дата 1972 року – публікація збірки «Jestem baba» Анни Свіршчинської та дебют Якубовської-Фіялковської в журналі «Одра», що знаменує перелом у представленні жіночої тілесності в польській поезії. Авторка підкреслює, що сілезька поетеса не ідеалізує тіло, а описує його через фізіологію, хворобу, бруд і розпад, наближаючись до стратегії «писання тілом», на яку вказують дослідниці її творчості. Центральною категорією стає материнство як місце структурної та релігійної насильства – народження постає не як «благословенний стан», а досвід болю, ризику, примусу та біополітичної економіки, що авторка інтерпретує, зокрема, у контексті суперечок про аборти в Польщі та фігури матері як інструменту влади Церкви та держави. Поетеса оскверняє традиційні католицькі образи – Марію, дівоцтво, чудо народження, використовуючи іронію, вульгарність та образи насильства, щоб оголити тілесний вимір материнства та поставити під сумнів міф про жінку-матір як єдине джерело її гідності. В аналізі послідовно присутній теоретичний апарат фемінізму: Джудіт Батлер і перформативність статі, Наомі Вулф і «міф про красу», роздуми про старіння Сьюзан Сонтаг, категорії огиди Юлії Крістевої, а також концепції Ірігарай, Агамбена, Граффа, Ортнера чи Даукші щодо природи, насильства, афективних спільнот та осквернення. Жіночність показана як культурний конструкт, тісно пов’язаний із дисциплінуванням тіла (ритуали краси, медикалізація, релігійні настанови), але водночас як потенційне поле опору. Якубовська-Фіялковська створює альтернативну мову духовності, в якій Бог і сакральне піддаються профанації, а фігура матері переплітається з природою, смертю та еротикою, однак без їх сакралізації. Поезія стає простором відновлення тілесної суб’єктності та артикуляції маргіналізованих досвідів: старості, хвороби, домашнього насильства, негетеронормативної чи «неестетичної» сексуальності жінок. Текст доводить, що у постсекулярному світі материнство та жіноче тіло залишаються полем конфлікту між релігією, капіталізмом та індивідуальним досвідом, а творчість Якубовської-Фіялковської є радикальним голосом протесту проти цих порядків.

Наративні моделі репрезентації світосприйняття підлітків у прозі Малгожати-Кароліни Пекарської та Наталки Малетич

Світлана Журба — 2026-04-01

У статті проаналізовано наративні моделі репрезентації підліткового досвіду у творах «Клас пані Чайки» Малгожати-Кароліни Пекарської та «Щоденник Ельфа» Наталки Малетич. Дослідження зосереджено на художніх механізмах відтворення внутрішнього світу підлітка, проблемі ідентичності, ініціаційних мотивах і досвіді дорослішання, що характерно для літератури Young Adult. Основну увагу зосереджено на специфіці фокалізації, емоційній рефлексії, інтимізації наративу, розкритті внутрішнього світу героїв. З’ясовано, що обидва твори репрезентують підлітковий досвід як динамічний процес формування ідентичності, що розгортається в межах повсякденного соціального простору – школи, родини, дружнього кола. Вказано, що наративна організація текстів визначає специфіку моделювання внутрішнього світу героїв: у романі Малгожати-Кароліни Пекарської домінує поліфонічна структура, що формує мозаїчну картину підліткової спільноти, у творі Наталки Малетич переважає інтимізований, персоналізований спосіб оповіді, зосереджений на внутрішньому монолозі та щоденниковій рефлексії. Твори репрезентують типологічно співвідносні наративні моделі осмислення дитячого досвіду через внутрішню психологізацію (український досвід) та соціальну прагматику (польський досвід). Наративні стратегії роману та збірки оповідань формують багатовимірний художній образ підліткового світосприйняття, у якому поєднані індивідуальна психологічна глибина та соціокультурна зумовленість.

Приємні мелодії, грізні слова — про кілька пісень сталінської епохи в Польщі

Пйотр Лущикєвіч — 2026-04-01

Ця стаття є спробою поглянути на польські пісні, написані після Другої світової війни в період панування в літературі та музиці доктрини соціалістичного реалізму. Автор показує шлях до перенесення на польський ґрунт суворості радянської творчої методики та її ідеології – від перших провісників ще в міжвоєнний період аж до формування загальнообов’язкового напряму в 1949–1956 роках. Вибрані пісні ілюструють утвердження проєкту стратифікованого суспільства: з провідною роллю силових структур на чолі та підпорядкованими їм, контрольованими й повчаними цивільними особами.

Позитивістські шляхи трансформації польського суспільства в романі «Над Німаном» Елізи Ожешко

Галина Осіпчук — 2026-04-01

Стаття продовжує цикл досліджень світового літературного процесу Західної Європи на межі ХІХ–ХХ ст., панівною основою якого стає філософія. Увага приділена впливу ідей Огюста Конта на формування естетичних смаків у польській літературі, удокладнено особливості варшавського позитивізму як явища, засади якого були спрямовані на вирішення конкретних завдань, що постали в суспільстві: національне відродження, боротьбу за незалежність та об’єднання польських земель.

Роман «Над Німаном» Е. Ожешко є взірцем польського позитивізму. У ньому змальована тогочасна дійсність, об’єктивно і критично описано суспільні протиріччя, удокладнено побут, представлено типові характери, які належать до різних класів, проаналізовано вплив суспільства на людину, з глибоким психологізмом зображено людські почуття й емоції, формування яких і здійснює соціальне середовище.

Через художні образи, сюжетні лінії та конфлікти у творі вміло розкрито політичні, соціальні й психологічні проблеми тогочасного соціуму. Художній текст виконує роль інструменту аналізу стану польського етносу, а позиція авторки вказує шляхи пошуку відповідей на актуальні питання. Придушення повстання 1863 року спонукало польський народ до знаходження нових ідей у векторі єднання й відродження національної свідомості. Письменниця критикує занепад аристократії, яка лише насолоджується власною розкішшю, марнує життя, показує їхню неспроможність навіть організувати боротьбу, підводячи читача до роздумів про необхідні зміни. Представники селянства в авторки є значно перспективнішими для майбутнього рідної країни.

Кохання Юстини Ожельської та Яна Богатировича, які належать до різних соціальних класів, – своєрідний виклик, однак саме в єднанні польської шляхти з народом Е. Ожешко вбачала можливість зміни ходу історії. Зображена в романі Гродненщина стає узагальненим символом самої Польщі, відродження якої можливе у праці, постійній, тернистій, масштабній, праці на благо майбутнього нації.

Між рядками художнього твору письменниця наголошує читачеві, що основа духовного становлення кожного поляка – це патріотизм. Її роман – «м’яка» полонізація, яка розвертає погляд кожного представника цього народу до краси природи, до багатства рідної землі, відкриває серця справжнім почуттям, закликає до рішучих змін в ім’я Польщі.

Епістолярний діалог Бориса Грінченка та Любові Яновської в контексті розвитку української літератури кінця ХІХ – початку ХХ століття

Інна Приймак — 2026-04-01

У статті проаналізовано епістолярний діалог Бориса Грінченка та Любові Яновської як важливе джерело реконструкції літературного процесу кінця ХІХ – початку ХХ століття. З’ясовано роль листування у формуванні творчих орієнтирів митців, зокрема розвитку психологічної прози, окреслено роль Б. Грінченка як наставника й редактора. На матеріалі неопублікованих і маловивчених листів уточнено місце Л. Яновської в українському письменстві доби помежів’я та виявлено взаємодію традиційних і модерних естетичних тенденцій.

Образ лілеї в українській літературі: від бароко до модернізму

Олена Юрчук — 2026-04-01

У дослідженні проаналізовано зміну символічного навантаження образу лілеї в українській літературі від бароко до модернізму. З’ясовано, що в міфопоетичному світосприйнятті сформувалося бінарне символічне кодування лілеї (чистота й непорочність / сексуальність і чуттєва краса), кожне зі значень якої оприявнено в літературних творах наступних періодів. У фольклорі до символічних значень квітки додалися танатичні коди. Як постлетальний образ лілея під впливом містичної сили проростає на могилі людини, щоб передати певне повідомлення від покійного у світ живих (прощення гріхів покійнику-грішнику; попередження про помсту злочинцям; засвідчення відданості живим від померлого). Установлено, що в християнстві смислове ядро значень лілеї ґрунтувалося на піснепісенній образності та мотиві чудесного цвітіння (лілея як знак Небесного прославлення чи посмертна винагорода за богоугодне життя). В українському бароковому світобаченні біла лілея отримала різні релігійні смислові навантаження: як символ Діви Марії вона кодує духовну досконалість, невинність і збережене дівоцтво; як символ Христа – божественну велич, милосердя та благодать; як містичний християнізований образ – містичний досвід. У творах Іоанна Максимовича, Антонія Радивиловського, свт. Димитрія Туптала білий цвіт символізує духовну досконалість й ангельську силу Діви Марії, а в образі лілеї, оточеної терном, кодується божественна велич і страждання за людські гріхи Христа. Під впливом романтичної стратегії о-мовлення світу Тарас Шевченко актуалізував фольклорне смислове навантаження цвіту (символізує дівочу юність і красу) і поглибив релігійні конотації (богородичний символ і квітка – образ раю). Помічено, що з кінця ХІХ століття в художніх творах домінують авторські кодування лілеї, що зміщує фокус на переживання та внутрішній світ ліричного героя. В інтимній ліриці Івана Франка фітообраз лілеї поєднав відомі сенси (уособлює перше кохання, дівчину, у яку вперше закохався юнак) з унікальною авторською інтерпретацією (уособлює мрію). У квітковому символізмі модернізму домінує порівняння цвіту із «порухами» душі. У поезії в прозі Ольги Кобилянської «проросла» лілея, що отримала нові сенси, кодуючи думки, мрії, переживання.

Про мову, мовознавців, мовну норму: науково-дидактичний виклад

Микола Степаненко — 2026-04-01

Рецензію присвячено аналізові навчального посібника О. Микитюк та І. Фаріон «Мова і мовознавці: утвердження норми», який відповідає програмі курсу «Українська мова за професійним спрямуванням», що його нині вивчають здобувачі освіти всіх спеціальностей. Доведено, що своїм змістом, системно реалізованим через дію загальнодидактичного принципу науковості, це видання відповідає стандартам науково-навчального видання. Заслуговує на особливу увагу основний об’єкт науково-дидактичного викладу – феномен мовної норми в її поліфункційному представленні. У посібникові цілком умотивовано надано перевагу різновекторному інтерпретуванню правописних норм крізь діахронійно-синхронійну призму. Закцентовано на змістових домінантах п’ятнадцятьох тем, конкретній інформативній наповнюваності їх, через яку з’ясовано рубіжні етапи українського глотогезу – від найдавніших часів дотепер, а також важливі лексикографійні, термінологійно-термінографійні віхи; розкрито лексичне, фразеологійне, словотвірне багатство української мови; вияскравлено специфіку її фонетичного, граматичного ладу та стилістичної розбудови. Оригінальність праці визначає і її лінгвоперсоналізований складник, репрезентований сюжетами про прецедентні мовні (мовознавчі) особистості – П. Беринда, М. Смотрицький, О. Потебня, П. Житецький, Б. Грінченко, О. Синявський, А. Кримський, О. Курило, І. Огієнко (митрополит Іларіон), Б. Антоненко-Давидович, О. Тихий, О. Горбач, С. Караванський, О. Пономарів, В. Німчук. Високої оцінки заслуговують лінгводидактичні супроводи, за допомогою яких автори, використовуючи традиційні та новітні навчальні технології, сприяють формуванню життьових і фахових компетентностей майбутніх спеціалістів, вихованню інтелектувальної, духовно багатої, освіченої, культурномовної, патріотичної, україноцентричної особистости.